Переяслав-Хмельницькі єпархіальні відомості

Дорогі браття і сестри! Коли ми чуємо останні слова з вуст помираючої близької нам людини, то з великою почуттям ми вслухаємося і стараємося запам’ятати кожне промовлене в останнє у цьому житті людиною слово. Цей останній порух вуст людини, яка відходить у вічність, ми стараємось запам’ятати і згадуємо усе своє життя. Ці промовлені слова бувають різні – молитва, настанова, утіха. І все це закарбовується у нашій пам’яті.

Як перше скорботне волання Спасителя, так і це останнє слово є словом псалмоспівця Давида. У 30-му псалмі ми читаємо: «В руки Твої віддаю дух мій – Ти визволив мене, Господи, Боже істини» (Пс., 30; 6). Христос завжди цитував багато висловів із Священного Писання Старого Завіту, бо це були Його слова. Із словом Божим на вустах і помирає Він тепер на Своєму Хресті: «Отче, у руки Твої віддаю дух Мій» (Лк., 23; 46).

Він зустрічається зі смертю. Він немов йде їй на зустріч. Кмітливі святі отці звертають увагу на ці слова, тлумачачи їх так, що Христос прийшов до смерті, а не смерть до Нього. В доказ цього Він і віддає дух Свій в руки Отця: «Тому любить Мене Отець, що Я душу Мою віддаю, щоб знову прийняти її. Ніхто не відбирає її від Мене, але я Сам віддаю її. Я Сам маю владу віддати її і владу маю знову прийняти її» (Ін., 10; 17, 18). Ісус, віддавши духа на Хресті, входить у спокій Божий. Йому відразу відкриваються двері раю, в які Він обіцяв сьогодні увести розбійника, куди веде Він душі усіх Своїх послідовників: «І я дам їм життя вічне, і не загинуть повік; і ніхто не викраде їх з руки Моєї» (Ін., 10; 28).  

Ось чому християни знають, на чому ґрунтується їх утіха і впевненість в тому, в чиї руки вони віддають під час смертної години свої душі на збереження їх аж до загального воскресіння. Ось чому первомученик Стефан, помираючи під камінням своїх вбивць, говорив: «О, Господи Христе, Ти мій Спаситель, у Твої руки віддаю дух мій». Ось чому ми кожного дня, лягаючи спати і благословляючи свою постіль, промовляємо молитву: «Господи в руки Твої, віддаю дух мій, Ти мене благослови, Ти мене помилуй, і життя вічне даруй мені. Амінь».    

Тому блаженними є ті теперішні християни, які постійно носять у своєму серці слово Боже і настільки наситили і зміцнили ним свою душу, що можуть застосовувати його як зброю, як меч духовний у боротьбі зі спокусами і втішатися ним та підбадьорювати себе в години скорботи, відчаю й печалі, а також і в останні години на цій землі.  

 Є й серед такі, в душах яких пустота. Вони не знають жодної молитви, не знають висловів із Священного Писання. Їхня віра є мертва, вони померли духовно, ще живучи. Вони є бідними, безпомічними й безпорадними у дні будь-яких випробовувань, особливо у передсмертну годину. Їм потрібні підбадьорення, утіха, порада, а де їх взяти, коли все навколо здається пусткою. Для таких я порадив би частіше згадувати слова Премудрого Екклезіаста: «І пам’ятай Творця твого в дні юности твоєї, доки не прийшли тяжкі дні і не настали роки, про які ти будеш говорити: «немає мені задоволення в них!» (Еккл., 12; 1). Амінь!